Де і хто хоронив померлих від голоду?
Стрілка Г.Ф. із вихованцями, дітьми-сиротами, М-Погорілівської школи. 1959 рік - Хоронили на кладовищі самі селяни. Скидали в одну яму декілька трупів і закопували. Інколи трупи розтягували собаки. - Чи згадують і поминають померлих? - Так. Завжди на проводах всіх згадують. За часів радянської влади про голод відкрито ніде не говорилося. - Чи є у Вашому селі церква? - У 1947-1948роках була церква, а на ранок прокинулись, а її немає. - Чи встановлені хрести, пам 'ятники померлим від голоду? - Ні. Кладовище запущено, заросло травою. - Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-193Зроків?Чи розповідає те ви це своїм дітям, онукам, сусідам? - Сучасна молодь знає про голод, бо в школі вивчають. Я часто на цю тему говорю зі своїми однолітками, часто мене запрошують в школу-інтернат, в якій я пропрацювала більше 40років завучем. - Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? Винним у загибелі багатьох людей я вважаю уряд на чолі із Станіном.
Сатановська О.П. Учні 11 класу, члени клубу "Пошук" Буячок Наталія, Дзюбенко Олена та Куфаєва Світлана зустрілися із жителькою с. М - Погорілове Сатановською Ольгою Павлівною, яка народилася 22 січня 1922року в с. Миколаївка-2 Каза-нківського району. 1. Запис зроблено в с. М. - Погорілове Жовтневого району Миколаїв
ської області. 2. Дата запису: 4.10.2005 рік. 3. Ким записано: члени клубу "Пошук" М. - Погорілівської ЗОШ Буя
чок Наталія, Дзюбенко Олена, Куфаєва Світлана - Чи пам 'ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках? - Так. Я добре пам'ятаю, адже мені було тоді 10 років, я навчалася в школі, Ми до школи приносили, що в кого було, і нам варили обід. - Які, на вашу думку, могли бути причини голоду? - Я думаю, що причиною була засуха. Як зараз пам'ятаю: земля так по
тріскалась, що боляче було по ній ходити. - Якщо відбирали у людей вирощене в полі, на городі, то хто це робив? - Ходила комісія і забирала все, що бачила. Одна жінка в колиску немо вляти заховала трохи проса , щоб весною посіяти, знайшли і забрали.
- Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна? - Я думаю, що були такі люди, що доносили. На одну сім'ю донесли, що десь закопаний хліб у дворі, то прийшли шукати. Все перепробували шпичками залізними, а тоді в хату ввійшли. Було Різдво. З останнього борошна мати напекла пиріжків, знайшли і всі до єдиного забрали. - Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на за бирання продуктів? - Ніхто з людей навіть і не думав запитувати їх про документи. - Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу? - Почали організовувати колгоспи у 1932 році(було організовано 3 колгоспи). Батьки не хотіли здавати корову, але прийшли і забрали. Кормили всіх колгоспників баландою. - Збирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, ху
добу? - Приходили активісти, переписували все майно, худобу, реманент, а потім в любий час з'являлися і по тому списку забирали. - Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи? - Ні. Наші батьки не хотіли, але нас ніхто не запитував. - Коли люди почали помирати віл голоду? - Починаючи з 1932 року. Наша сім'я врятувалася(померла від голоду мамина сестра), дякуючи тому, що батько вивіз нас до Білорусії. Коли ми приїхали туди, то там все було зелене, а в нас не Україні земля була чорна. Прибувши в одне село, ми зупинилися на околиці. Білоруси несли нам, хто що міг: хліб, картоплю. Довго ми не могли знайти роботу, ходили і просили милостиню. Там ніхто не називав нас "хохлами", говорили - українці. Жителі білоруського села дуже любили слухати українські народні пісні. На Україну повернулись в 1937 році і, добираючись із вокзалу до села, побачили підводу-будку із надписом "Хліб". Ми із сестрою(вона 1926 року) плакали і від горя, і від радості, що ми вже на своїй землі. Жителька села М. - Погорілове Леонтьєва Олександра Пилипівна сказала, що всіх рятувала річка: ловили беззубок, жарили їх та їли. Люди в селі ходили пухлі. Всі чекали весни, а коли сходила трава, то паслися на толоці, як худоба. У селі Харчатівка Мішково - Погорілівської сільської ради Жовтневого району Миколаївської області живе 82 річна Кравченко Марфа Степанівна. До неї завітали учні 10 класу. Вони із великим зацікавленням слухали сумну розповідь бабусі. - Що Ви пам 'ятаєте про голод 33 року? - Було мені лише 9 років, коли на голову звалилося це страшне горе. І до цього нелегко жилося родині, адже батьків насильно загнали в колгосп: забрали корову та двоє коней. Коли відібрали худобу, мати падала під ноги чекістам, втрачаючи свідомість. - Чим люди рятувалися від голоду? Аби вижити, люди їли все, що потрапляло під руку: траву, просо, кору з дерев. Втрачаючи останні сили, мешканці як могли добиралися до Інгулу і виловлювали там коріння плаваючих у воді рослин. Удома ці корінці висушували, терли і пекли коржики. - Чи були випадки арешту людей за збір колосків? - За збір колосків не пам'ятаю. А рідна тітка моя украла з току жменю пшениці, щоб хоч якось підтримати своїх вмираючих діток. Проте, саме за це нещасну забрали в тюрму. Дітей змушені були розібрати найближчі родичі. - Хто ховав померлих? - Від страшної голодної смерті помер рідний батьків брат. Він був останнім живим з їхньої родини. Тоді батько повантажив уже закоченіле тіло на тачку і вивіз у балку, там прикопав, бо глибоко поховати не міг: не було сил викопати
яму. Саме так поховані і інші померлі від голоду. - Що Вам, Марфо Степанівно, найбільше запам 'яталося? - Бажання врятувати життя підштовхнуло мене на злочин. Я знала, що сім'я сільського активіста не голодує і вирішила залізти до них у хату та вкрасти хлі-
ба. Але мене спіймали. Матір мою відправили до в'язниці, а мене до дитбудинку. Я тричі тікала, мене ловили. Ще довго розповідала бабуся. На її очах були весь час сльози. Все можна забути, але боротьбу за життя в 33 році - ніколи. Нам прикро, що ми до цього часу не знали про голод 33 року, 21 року, 47 року, а в США працювала парламентська комісія Чейза, яка вивчала причини голоду на Україні. В Канаді оплакували померлих від голоду. А ми? Що зробили ми? Поки що майже нічого. За давнім народним звичаєм, чому б не насипати величний курган-могилу в степу України, на най родючішій землі, щоб усі бачили і пам'ятали, яке горе відчув наш народ, коли на такій землі сам помирав з голоду. Обов'язок кожної людини — принести на цей курган хоч жменьку землі і дати клятву — вовіки не забути їх, ніколи не дозволити подібного глуму на землі українській. Все тлінне. Навіть камінь і залізо руйнуються часом. А земля, як саме життя, - вічна, і вічним буде пам'ятник, створений усім українським народом. "Пом'янемо ж люди, загиблих на безмежно тоскних полях 33-го! І повчимося у наших прадідів зводити гідні пам'ятники гідним. Не з брил коштовного металу чи мармуру творити собі кумирів, вкладаючи мільйони, за рахунок дитсадків, лікарень, квартир для інвалідів... Жменями і шапками насипали могили наші пращури, ховаючи побратимів. Давайте ж і ми насиплемо могилу "серед степу широкого на Вкраїні милій". І не треба ні фігур, ні ідолів. Ідоли — падуть. А земля — вічна...
|