Новий формат новин

Один американський журналіст згадує, що в двадцяти кілометрах від Киє­ва не було ні кішок, ні собак. "В одній хаті варили м'ясиво. В казані були кіст­ки, шкіра, трава. Люди з надією дивилися на це вариво." Голод - страшне слово. Ми не можемо уявити, що це таке. Немає нічого страшнішого для голови сім'ї - батька, розуміння того, що він нічим не зможе допомогти своїм дітям. Якби це було місяць, а то - роки. В селі були чисто ви­метені сараї Старші мали ходити до школи до початку весни. Молодші перестали хо­дити ще зимою. Весною школи закрилися. Вчитель поїхав у місто. Фельдшер теж. Йому не було що робити. Голод ліками вилікувати неможливо. Ніхто в се­ло не приїжджав. Із сільського населення України, якого було на початок 30-их років 20-25 млн. чоловік, від голоду померло 5 мільйонів. Рівень смертності доходив від 10 до 100%. На півдні України смертність була найвищою.
У селі Лисняки Яхотинського району Полтавської області жила сім'я Дві-рпо, батьки і четверо дітей, двоє дорослих і двоє підлітків. Сім'ю розкуркулили, вигнали з дому. Під час голоду 1932-1933 років вся сім'я, крім матері, загинула. Одного разу голова колгоспу Самок/шин прийшов до бабусі і змусив її йти на колгоспне поле. Худенька стара жінки пішла, але біля контори впала і поме­рла. Опухлого від голоду коваля Жоріона Шевчука, який в 1933році прийшов в сільраду просити допомоги, заманили в кузню і забили залізними палками. Олексій Войцековський врятував життя собі і своїй сім'ї тим, що вночі відкопував трупи коней і приносив м'ясо додому. Взагалі, селяни зустрічали смерть по-різному: "В одній хаті йшла постійна війна. Всі напружено слідкували один за дру­гим. Відбирали один в одного крихти хліба. Жінка кидалася на чоловіка, а чо­ловік на жінку. Мати ненавиділа своїх дітей. У другій сім'ї до самого кінця панувала любов. У однієї жінки було четве­ро дітей. Вона весь час розповідала їм казки, щоб ті забували про голод. Язик ледве-ледве повертався, і хоч їй було дуже тяжко, вона весь час гладила руки своїм дітям. Любов до дітей не помирала в ній. Люди помічали, що там, де па­нувала ненависть, помирали значно швидше. Проте і любов матері не змогла зберегти дітей від голоду. У селі Білка, Денис Нізенко убив сестру, її чоловіка і їх шістнадцятирічну дочку, щоб забрати ЗО фунтів муки. Він же вбив і свого друга Петра Коробей­ника, коли той ніс чотири булки хліба. За декілька фунтів муки і декілька буха­нок хліба голодні убивали один-одного. Багато хто з них втрачав розум. Були люди, які розрізали і варили трупи, вбивали своїх дітей і з'їдали їх. Це людоїди, їх треба було судити. Лікар із Сум Шевченко Микола Анатолійович згадує: "З грудня 1932 року почався по залізниці рух голодного люду. Всі поїзди і товарні, і пасажирські -були забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріски, то набряклі, як міш­ки з просом мільйони людей зрушили з місця. Вони майже не знали, що таке
голод, бо протягом своєї історії що-що, а кусень хліба завжди мали. Почувши в дорозі, що на станції Булашелівка є радгосп, люди нескінченним ланцюгом тяг-лися туди щодня, але там вони нікому не були потрібні. Люди повертались назад, щоб хоч переночувати в приміщенні вокзалу. Вошей на людях було стільки, що вони, мов тирса, вкривали підлогу. По шляху від станції до радгоспу сотні голодних людей присідали спочити під насип за­лізниці, там і зоставались, хто вмирав одразу. А хто ще довго лежав без руху. Директор радгоспу Моринець Яким щоденно виділяв двокінну гарбу з двома чоловіками, щоб збирали як мертвих, так і живих, які втратили свідо­мість. І везли на околицю села... Друга бригада копала тут досить глибокі і ве­ликі ями, куди скидали нещасних. Ніхто не цікавився, скільки людей поховано і хто вони. З грудня 1932 року до травня 1933 року у братських могилах , за моїми підрахунками, від шести до десяти тисяч душ. Але самі могили не збереглися, бо весною ці місця було розорано і засіяно. З роками навіть місце забулося. На Одещині в 1933 році вимирали цілі села, а з Одеського морського порту вивозили український хліб за кордон. Страшна аварія спіткала пароплав "Харків", який ішов з вантажем 8900 тонн зерна та із сільськогосподарськими знаряддями з Одеси в Лондон. 8 березня 1933 року в тумані на підході до Босфору внаслідок помилки, що її припустився штурман, судно сіло на мілину турецького берега. Невдовзі з моря подув сильний вітер і судно розвернулося, піднялась ве­личезна хвиля. Розбухання зерна викликало деформацію сталевих поперечних перегородок палуби. Вранці 10 березня "Харків" почав переламуватись на дві частини. Майже дев'ять тисяч тонн зерна опинилося на морському судні саме того страшного березня, коли голод нещадно винищував українські села. Згадують і діти голод, сироти 1933. Люди пишуть вперше в житті, зовсім не здогадуючись, що пишуть історію свого народу. "Ходила така комісія - "макогонщики", і все в людей забирали, грабували. Навіть зерно з динь, кавунів, гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна ве-
сна 1933 року. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жа­ли на стовпах та варили "капусту". Це була не просто трагедія 33-го року, а ка­тастрофа нації. Тоді було так: сьогодні сусід іде до сусіда робити трус, а завтра той іде до нього. Таку ворожнечу розпалювали між людьми. Якби не було роз-кулачки, не було б і голодовки" Олександра Порфирівна, учителька-пенсіонерка з села Капустин Тростя-нецького району на Вінниччині: "Я іноді думаю, хто був при владі на Україні в 1929-193$роках? Косіор, Якір, Чубар, Постишев, Любченко. Пізніше вони стали жертвами сталінщини. А чи знали вони про страшний голод 33-го року, про людоїдство, про вимирання селян?" Сьогодні можемо відповісти на запитання сільської вчительки однозначно: знали. Уряд України звертався до Сталіна з проханням зменшити поставки хліба. У відповідь - чітка і безкомпромісна сталінська теза: боротьба за хліб - це бо­ротьба за соціалізм. У Ніжинському ліцеї ( Чернігівська область), де вчився Гоголь, школярів, котрим не вистачало їжі, попередили не жалітися на голод, тому що будуть звинувачувати в "поширенні гітлерівської пропаганди". Коли померла стара бі­бліотекарка, а дівчата-прибиральниці сказали слово "голод", партійний акти­віст закричав: "Контрреволюція". Розповідають про лікаря, якого посадили в тюрму на 10 років за те, що він розповів комусь, що його сестра померла від голоду після конфіскації продук­тів харчування. Купченко Іван Анатолійович із колгоспу імені Фрунзе Доманівського ра­йону Миколаївської області розповідає, як його маму Ганну Іванівну арештува­ли в 1932 році за три відра пшениці, яку знайшли. Дітей було п'ятеро: найстар­шому - одинадцять, а наймолодшій - три роки. Батько помер у 1929 році. Маму арештували пізно вночі, вранці прокинулись, а мами вже немає. її засудили на 10 років. До сьогодні ніхто не знає, як склалася її доля.
Більше півроку діти були покинутими, тільки іноді до них заглядали сусі­ди. Із Новоодеського району Турманенко Н. С. Розповідає, що 9 грудня 1937 року прийшли до них дільничний інспектор і голова сільради Теплов. Всіх під­няли на ноги, забрали батька і повезли в Нову Одесу. Матері сказали, що він "ворог народу". Через деякий час захворіла дитина, але голова колгоспу не до­зволив, щоб взяли коней і підводу і відвезли у місто, тому що батько був "воро­гом народу". Мабуть історія кожного народу знає сторінки, які згадувати особливо гірко. Для нашого народу доля на них не поскупилася. Та невигойним болем пече 1933рік, голодний рік, і для людей старшого покоління, які проживають на території М.- Погорілівської сільської ради Жовтневого району. Вивчаючи історію рідного краю, осмислюючи історичне минуле україн­ського народу, його багаторічну боротьбу за відновлення державності гуртківці клубу "Пошук" провели опитування старожильців і записали свідчення. Учні одинадцятого класу Єрмолаєва Юлія і Скоморовська Ганна відві­дали вчительку-пенсіонерку, яка все своє життя віддала М.- Погорілівській школі-інтернат Стрілку Галину Федорівну і взяли в неї інтерв'ю Місце запису: с. М.- Погорілове Жовтневого району Миколаївської об­ласті. Дата запису: 5.10.2005рік Єрмолаєва Юлія і Скоморовська Ганна, уче­ниці 11 класу М.- Погорілівської ЗОШ. - Чи пам 'ятаєте Ви, Галино Федорівна, голод 1932-1933р. ? - Я жила за адресою: Одеська область, Братський район, хутір Вольний.
Так, хоча була ще маленькою, мені було 5 років. Батько розповідав, що був
урожай, але все вивезли. До 1928року земля належала селянам, а коли почалася
організація колгоспів, то забрали все. Люди жили тільки із своїх городів. - Які, на вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха,
податки, чи забирала урожай влада? - Урожай забирала влада: приходили та розривали двір, шукали хліб,
квасолю та інші продукти харчування, були великі податки:47кг м'яса, 380яєць. - Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? - Відбирали продукти харчування групи уповноважених, призначені з
району на кожне село. Якщо хтось не сплачував податки, брали на список або
забирали речі. У моєї тітки Стрілки Харитини забрали швейну машинку і 6 по­
душок. - Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування
зерна? - Щодо винагород, їх , по-моєму, не було. Йшов кривавий терор, страш­
ні репресії. Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів? - Мали якісь папірці(документи), але люди про це не запитували, тому
що були безграмотні. - Чи застосовувались до людей покарання, побиття, висилання, аре­шти? - Відбувалися знущання над селянами. Дядько Стрілки Г.Ф. був коню­
хом, йому приписали, що забивав цвяхи коням в голову, щоб вони здихали. Ні­
хто фактів не перевіряв. Його відправили на Соловки. Біля 10 років він там був. Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей? - "Чорні ворони" - так називали чекістів. При собі вони мали револьве­
ри, ходили в шкіряних довгих плащах. Як люди боронилися? - Люди намагалися боротися, але чекістів всі боялися. - Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? - Ховати не було що. Більше землі мали куркулі, але на них накладали
великі податки. Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали? - Шворнями залізними переривали все в хаті, клунях, на подвір'ї. Звали
їх чекістами. - Скільки їх приходило до хати? Хто це був? - Це були представники з району. Приходило їх 3-4. - Де можна було заховати продукти харчування? - Продукти харчування можна було заховати в погребі, в ямі. Деякі лю­
ди ховали їх далеко від хати, але хліба не було. - Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу? - Тим, хто пішов до колгоспу, варили баланду або якісь лушпайки. Ви­
давали їжу один раз. - Забирали лише тільки продукти харчування чи й інші речі — одяг, руш­
ники, худобу? - Якщо не знаходили хліба, то брали, що на очі попадало. - Що таке закон про "п 'ять колосків "? Чи чули Ви про нього? Чи до­
зволяли збирати у полі колоски, залишки городини? Хто охороняв поля, колгос­
пи, комори? - Ніхто не мав права збирати колоски (навіть 5 колосків). За це давали
мінімум 5 років. Охороняв поля об'їждчик. Ця посада довго зберігалася ,
пам'ятаю, що об'їждчики були ще в 50-60 роках. Люди дуже їх боялися. Був
випадок, коли діти взяли торбинки і нарізали колосків жита. За це їх дуже по­
бив об'їждчик. - Чи хотіли люди добровільно йти в колгоспи? - У колгоспи люди, в яких був плуг, кінь і трохи землі не хотіли йти.
Але їх примушували. Забирали все. - Де переховували худобу, щоб не забрали в колгоспи? - Були випадки, коли худобу переховували в ямах. - В який час ходили забирали у людей зерно? Скільки разів приходили до
хати? - За зерном і продуктами приходили, коли завгодно: і вдень, і вночі. Мо­
гли приходити і щодня. - Коли почали люди помирати від голоду? - Коли почалася колективізація. Це приблизно32-33рік. - Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава? - Десь у 38році почали організовувати будинки для сиріт.
А.С.Макаренко організував сирітський дім(колонію). - Хто не голодував в селі і чому? - Село повністю голодувало. Не голодувало начальство. - Хто зумів вижити? - Хто зберіг корівку. Виживали люди, які були дружними. - Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися
продуктами? - Не було чим ділитися. Хто впіймає ховраха, той пожарить його і з'їсть. - Які засоби вживали для виживання? - Хто мав гарне рядно, то продасть його за карбованець чи два, то й ку­
пить пляшечку олії. Весною виловлювали їжаків, ховрахів, ловили горобців,
зайців(ставили сітки).їли траву. - Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? - Так. Батьків брат був швець, у нього була менша сім'я, а в нас аж
14дітей. - Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння? - їли бабки, дідки, заячі вуха, какіш, шипшину, глід, вишні, кашку із
акації, калачики. Рятувала річка. - Чи можна було щось купити у місті чи виміняти? - Можна було щось на базарі обміняти. Магазини були пусті. - Чи був голод у містах? - У містах був менший голод. Там видавали пайки. Селян гнали від міс­
та міліціонери. - Скільки людей померло у селі? - Багато. Майже кожен другий. - Чи були випадки людоїдства? - Мертвих витягали із труни і їли. В одних людей померла дівчин­
ка 11 років. Батьки поховали її біля хати. Із сусіднього села Харитина Стрижак
прийшла, розкопала могилку і забрала. Вона варила людське м'ясо і їла разом зі
своєю маленькою донькою. Софійка, жителька мого села, розповіла, як люди-
людоїди закликали до хати дівчинку Леночку, відрізали їй голову та їли. Коли
батьки кинулись шукати, то знайшли лише частини тіла своєї доньки.