Новий формат новин

Нелегко читати ці гіркі тужливі записи з народних уст. Нелегко ще й тому, що йдеться про наші рідні краї, про знайомі і близькі села. Перед нами свідчення епохи, записи документальні, яким немає ціни. Як сталося, що без стихії, без засухи, без іноземного насильства те могло сподія­тись на нашій хліборобній Україні, яка була завжди житницею Європи? Розміри катастрофи упродовж десятиріч уперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справ­жні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла безупинно, багато лю­дей на Заході так і не могли збагнути, що воно таки сталося, на тій екзотичній Україні. Нині ми знаємо, що то було. Був голод штучно зорганізований, був масо­вий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського на­роду. Не хати, а цілі села обездушив голод! Втікали до міста, та він наздоганяв у дорозі і на вокзалах, на вулицях і в підворіттях - і кидав на промерзлі хідники. Люди не плакали. Помирали мовчки - вже й на стогін сил не було. Хто лі­чив їх? Скільки їх, неполічених, зникло з видноколу тоді? Хто зник? І хто знає сьогодні, кому вдалося полічити їх? Правда, як небо: по ньому може пропливти павутина, може заступити хмара, а може насунути тьма-тьмуща. Але мине непогідь, вітер розвіє хмари - і небо знову стане чистим. Так і правда .Як її не обливай словесним брудом, вда­рить час, і вона очиститься, засвітиться первозданно. І ось цей час настав. Ми побачили свої рани. Відчули рубці на своєму сер­ці. Прокинулася, ожила, колись по-злодійськи розіп'ята на історичних розхрес-тях наша совість. Перед її очима мовчки звелися мільйони убитих найжорсто-кішою зброєю- голод.
Ми чуємо потойбічний стогін, ми бачимо внутрішнім зором пухлих лю­дей, ми не забудемо нашу землю, скопану ямами ,- вперше вона так без ліку приймала людей своїх. Уперше - без жалоби і молитви - як собак. Бо в живих не було сили поховати мертвих. Мор! Мор! Мор! Які ж причини голоду? 1929 рік Сталін назвав роком великого перелому. Під прикриттям лозунгу прискорення темпів індустріалізації він наважився відкинути директиви 15 з'їзду ВКП(б) щодо складання першого перспективного плану розвитку народ­ного господарства, а також розроблений план 1-ої п'ятирічки. Для розгортання капітального будівництва в промисловості потрібні були кошти. У жертву Ста­лінському "стрибку" було віддано добробут трудящих міста і села. В найтяж­чому становищі опинилися селяни, від яких вимагалися величезні додаткові кошти для розгортання капітального будівництва у промисловості. Щоб вилу­чення цих коштів стало дійсністю, розгорнулася суцільна колективізація сіль­ського господарства. З ленінською економічною політикою було покінчено. Під виглядом хлібозаготівельного плану в село з 1930 року повернулася скасована в 1921 році продрозкладка. Перший рік голоду українське село витримало завдяки непоганому вро­жаю. Немало сільських районів республіки були приречені на голод у першій половині 1932 року. Влітку 1932 року у присутності Кагановича, Косіора, Молотова, Петровсь-кого і Чубаря було піддано критиці розшуку, але Сталін продовжував забезпе­чувати індустріальний "стрибок" продрозкладкою. Керівники республіки вирі­шили звернутися до Сталіна, щоб переконати його в тому, що села вимирають від голоду, а тому подальші хлібозаготівлі неможливі. Другий секретар Харків­ського обкому партії Терхов побачився зі Сталіним і розповів йому про голод, що насувався. Як згадував Терехов у 1964 році "генеральний секретар ЦК не вислухав його до кінця і обірвав розмову гнівною тирадою: "Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Виявляється, що ви добрий розповідач - вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але
— не вийде! Чи не краще вам залишити пост секретаря обкому і піти працювати до спілки письменників - будете казки писати, а дурні будуть читати." Сталін заявив, що знижений хлібозаготівельний план має остаточний ха­рактер і в листопаді 1932 року надіслав у Харків, Ростов-на-Дону, Саратов над­звичайні комісії із завданням виконати хлібну розкладку за будь-яку ціну. Дію­чи нелюдськими методами, комісія під керівництвом Молотова з листопада 1932 р. по січень 1933 року вилучила в сільській місцевості України, якій уже загрожував голод, додатково 89,5 млн. пудів хліба. Внаслідок цього голод набув страхітливих масштабів. Голодною смертю на Україні загинуло біля 5 мільйонів людей. Чи знав Сталін правду про голод? Знав. І все робив, щоб вона не стала ві­дома тим, хто не голодував. В той час всі газети розписували про щасливе життя селян, була дана вка­зівка не вірити любим даним про голод в Радянському Союзі. Наприклад, в Німеччині організували допомогу для голодуючих німців Поволжя. Одразу ж в газетах з'явилися матеріали, які говорили про те, що це наклеп. Польща теж хотіла допомогти голодуючим. В західних областях зібра­ли сотні тонн пшениці, але состав затримали на кордоні: не пустили на Україну. Правду про голодомор Сталін приховував не тільки від громадян Союзу, на території, де був голод, не пускали іноземних журналістів, але все-таки де­яким вдалося опублікувати правдиві документи. У голодному Києві в серпні 1933 року побував прем'єр-міністр Франції Едуард Еріо. В честь високого гостя влаштувались пишні бенкети і прийоми. В міста і села, де побував міністр, були завезені продукти, жителям видавалася одежа. Після цієї поїздки міністр заявив, що ніякої голодовки в Україні немає. Пізніше, згадував Черчілль, Сталін признався, що в боротьбі із куркулями загинуло багато селян. Ось свідчення про голод 1933-тіх років.
Сторож Харківського тракторного заводу бачив, як діда, який просився на роботу, виганяли із словами: "Пошел вон, старик, катись помирать в поле!" У селі Арсин Полтавської області вагітну жінку побили дошкою за те, що вона рвала на полі озиму пшеницю. Скоро вона померла. У Бильську озброєний вартовий убив Настю Сліпенко, матір трьох дітей за те, що вона вночі викопувала колгоспну картоплю. Троє її дітей померли з го­лоду. А в сусідньому селі сторож-активіст забив до смерті сина селянина за те, що він збирав качани кукурудзи на колгоспному полі. У Малій Берешанці Київської області голова сільради розстріляв семеро дітей, заставши їх за збором колосків на колгоспному полі. "Я чув, як кричать діти, заходяться, захльобуються криком. Я бачив по­гляди чоловіків: перелякані, ненавидячі, тупо байдужі, -Беріть. Забирайте. Все беріть. Он в печі ще горщик борщу. Хоч пустий, без м'яса. Забирайте, товариші-громадяни! Ось, почекайте, я роззуюсь. Чоботи хоч латані-перелатані, а все ж таки може пригодяться для пролетаріату, для Ра­дянської влади..."- так згадує Лев Копелев. Страшною весною 1933 року я бачив, як люди помирали з голоду. Я бачив дітей і жінок з роздутими животами, посинілих, але ще живих. Трупи. Трупи в драній душі, в селянських хатах, на берегах річок. Український письменник Іван Стадник згадує, що один селянин рубав бо­чку, в якій раніше зберігав масло на дошки і варив юшку. Астаф'єв згадує, що гра в кості-бабки, в яку раніше грали діти, зникла, ос­кільки всі старі кістки "випарювались, варились і з'їдались". Запаси продуктів були, але голодуючі не отримували їх. Це було страшно, схоже на провокацію. Гори зерна лежали на станції Решетилівка Полтавської області. Зерно гнило, але охоронялося міліцією. Люди повставали. В 1933 році селяни Ново-Вознесенськ Миколаївської області хотіли силою взяти зерно із купи(воно вже почало гнити), але були роз­стріляні із кулемета.
В травні 1933 року голодні селяни захопили склад зерна в селі Сагайдаки Полтавської області, але багато хто з них помер, так і не донісши його додому. А ті, хто залишилися живими, отримали строк від 5 до 10 років. В 1933 році люди покидали села і виїжджали до міста. Тільки до середини 1932 року три мільйони селян покинули села і шукали собі порятунку. На початку березня 1933 року голод набрав найвищих масштабів. Гроссман згадує: "Коли зійшли сніги, почався страшний голод. Люди ходили із пухлими обличчями, ногами, здутими животами. їм не було чим мочитися. Тепер вони їли все підряд. Вони ловили мишей, крис, горобців, комарів, земляних черв'яків. Люди перемелювали кістки і шкіру в борошно. Коли виросла трава, почали викопувати коріння, їли листя і бруньки. В хід йшло все, що можна: кульбаба, лопухи, кропива. У тих районах, де були равлики, їх варили і пили відвар, а ракушки пере­мелювали, змішували з листям і з'їдали, швидко ковтаючи. В наших краях лю­ди ловили ховрахів.